Народився у Бобриці, дитина війни, 1938 р.н.
Прочитавши в газеті «День» №102-103 від 6-7.06.2014р. «Не підлягає забуттю» і виконуючи прохання письменника Бондарчука Андрія, хочу викласти спогади про те, що пройшло перед моїми очима, які залишаються в пам’яті на все життя. Діти війни і голодомору – покалічене дитинство, загублене здоров’я і важке виживання, щоб стати людиною.
Епізод 1. Дуже рано, ми ще спали, на вулиці стрілянина, вривається в хату німець зі зброєю і виганяє нас на вулицю. Я зі старшим Володимиром спали на полу і з переляку залізли під піч, де зимою курей тримали, а мати з меншим Леонтієм на печі спали. Пізно ввечері ми підходим до своєї хати і побачили на вигоні лежить спечена людина, це яке потрясіння, коли дитина бачить таку картину! Біля його лежала тільки велика пряжка від очкура-ремня. Потім вияснили, що то був син сусіда Зайця – Кирило 16-ти років, який ховався в клуні, бо не хотів їхати в Німеччину. Німці думали, що то партизан, підпалили клуню, і він згорів разом із телятком. І коли ми зайшли в хату - відкриті двері, вікна, досі перед очима картина: мати з печі рогачем дістає горщик з якоюсь їжею. Потім ми ніколи ні з ким не спілкувались, в село Бобрицю не їздили, бо там ні хати, ні землі, нічого нашого не зосталось, а думали, як вижити.
- Тільки із книжки «Бобриця Моя» і з газети «Голос Громад Київщини» N 7-8 від 09.09.20 дізналися, чого нас німці виганяли з хати. В липні 1943 р. на хуторі Петрівському партизани «зняли» охорону, забрали зі складу зброю і привезли в Бобрицю. На другий день ще до схід сонця в'язла земля під танками і бронетранспортерами (стор. 85), у село в’їхав каральний загін, і стали виганяти всіх жителів до школи на майдан, десь 500 людей. Хто жив на хуторі Стража - найближчий до лісу куток села, - тих розстріляли, а хати підпалили і наказали видати інших партизан, бо інакше заженуть усіх до школи і підпалять її. Тоді староста Тищенко Ничипір Іванович, якого німці самі вибрали, упав перед німцем на коліна й просив: «Не губіть людей, у моєму селі немає партизанів». Убийте мене, якщо не вірите. Німець і перекладач мовчали довго, потім приказали стояти й чекати. Партизани не з'явились, каральний загін виїхав, і нас відпустили. А початкова школа до сих пір стоїть, обкладена цеглою. Один багатодітний батько Ярошенко П. Ф. сказав своїй родині: «Вважайте, що ви народилися щасливі, що не згоріли живцем у школі, отакий був кривавий майдан».
Епізод 2. Пам’ятаю, як у нашій хаті на глиняній підлозі на соломі ночували наші бійці. Тоді так швидко побігли, що не встигли поснідати, залишили нам казанок з супом і, виходячи з хати, кидали на піч, де ми лежали, по баночці консерви. Як написано в книжці, це було 06.11.1943р.: в село в’їхали частини 38 Армії Першого Українського фронту.
Про голод 1946-1947 р.
Жили ми бідно, мати Ольга Іванівна (1906-1969 р.) і четверо дітей: Володимир (1936-1993 р.), я — Петро – 1938 р.н., Леонтій – 1940 р. н. та Іван (1944-невідомо). Займали дідової півхати, тримали тільки курей. Батька не пам’ятаю, як написано в книжці «Роде Мій Красний» Ковальчука М. А. по розповіді сусідів, він захворів і помер у 1943 р. На мій запит в архівах документів не виявлено. Коли дома не було що їсти, мати Володю і мене посилала на колгоспне поле збирати мерзлу картоплю. Потім, у 1947 р., мати кудись поїхала. Того року чимало людей з села їздили на заробітки в західну Україну. На зворотному шляху їх підстерігали крючники, які своїми крюками разом з торбами стягували і людей. Наша мати після переломів ніг і рук довго лікувалась і знайшла мене з Володимиром через чотири роки, приїхала до нас у дитячий будинок в с.Старе з Леонтыэм, якого забрала з дитячого будинку в Пущі-Водиці. На цей час нам уже виписали свідоцтва про народження в с. Старому Бориспільського р-ну, дата виписки - 04.10.1950 р. Та про це трохи згодом.
Тож, мати поїхала, а ми лишилися самі. У нас був ще старший брат Микола Трохимович, 1930 р.н. Він жив у хрещеної матері на другому кінці села й інколи нам привозив якусь їжу з колгоспу, де працював їздовим, але потім він пропав. Ми обшукали в хаті всі закутки, зосталась тільки сіль, яку давили пляшкою і їли, потім я знайшов ще один сухарик і ми його з’їли, але то був обмилок господарського мила. І коли наш дядько Потапенко Петро Свиридович (1896-1978р.), який жив в Києві на вул. Тургенівській 18 кв. 2 у дерев’яному будинку, приїхав з дівчинкою Валею (живий свідок) в село, то ми були ще живі. З рота у всіх булькала піна, на голові струпи, на ногах лопалась шкіра, яку ми розцарапували і текла вода. Потім дядько нам розповідав, що він пішов у колгосп, його там знали як активіста, випросив конячку, сани і висівку, наварили юшки, нагодували нас, поклали в сани і повезли до ст. Тарасівка на поїзд – 8 км. В дорозі нас укачало, занудило і я прийшов до свідомості, пам’ятаю як ми зупинилися в полі і ригали, і нам стало ще гірше. Прийшли до тями в Жовтневій лікарні. Пам’ятаю, вночі прокидались, у вікно світив місяць, я діставав з-під подушки булочку, яку привозив нам дядько, трішки відкусив і знову ховав. І пам’ятаю як прийшла лікар, взяла мою руку і сказала: якщо кров дійшла до кінчиків пальців, то буде все добре. Пальці стали червоніти, а то були жовті. З лікарні нас завезли в розподільник, де формували по віковим групам і розвозили по дитячим будинкам. На підлозі нас, мабуть, дітей п'ятеро положили спати на один матрац впоперек і накрили однією ковдрою. Вночі ми прокинулись, бо сильно змерзли ноги, а поряд лежав старший хлопець, вкритий двома ковдрами. Ми стали кричать і забрали свою ковдру. Після переклички посадили нас в бортову машину і повезли. В Борисполі біля цеху без даху зупинка в туалет. Дівчата наліво, хлопці направо, але тільки ми вилізли з машини, як побачили грядку зеленої цибулі. Всі налетіли, і за якісь секунди ми її з’їли, а потім пішли у своїх справах. Привезли нас у с. Старе Бориспільского р-ну, під в'язами ми побачили довгі столи і лавки. Нам дали по стакану чаю і по булочці. Після цієї їжі ми стали ще голодніші. Село дуже велике, цукровий і цегляний заводи. Мабуть, було дві школи, у приміщеннях однієї школи (після війни людей поменшало) організували дитячий будинок. У селі росло дуже багато шовковиць. Ягоди були ще зелені, то ми стали їсти молоденьке листя, потім їли калачики, пасльон, а квітами акації набивали пазухи, коротше кажучи, перепробували все, що росло на землі, головне, щоб було м'ясисте і не гірке. Коли грядки в людей були порожні, копали ріпку-топінамбур, зимою крали з кагатів цукрові буряки і пекли на дротику, а також качани кукурудзи. В лісах знаходили груші, яблука і глід, пробували жолуді, ловили і смажили горобців, але вони худі. За погану організацію життя 60 дітей директора, хоча він ходив у воєнному кітелі, а також головного бухгалтера, посадили до в’язниці.
Про життя в дитячому будинку
1947 - 1948 роки були дуже важкі. Організовувався дитбудинок з нуля. Ми часто хворіли, особливо після спілкування з новими дітьми, котрими поповнювався колектив. Були навіть біженці з Ленінграда: Леонтьєв, Веселов, Перепелкін, вони втікали, їх ловили, але вони все одно зникли. Ми мазались вонючою маззю від корости, школу пропускали, а також лікувалися в сільскій лікарні від інших дитячих хвороб. Пили риб'ячий жир. Коли колектив став стабільним, наш клас із дитбудинківців став найкращим у школі, тому що після обіду і відпочинку ми дружно сідали виконувати домашні завдання під керівництвом вихователів. У вересні 1947 р. до першого класу пішли діти 7,8,9,10,11 років. Через 2 роки почали на канікулах допомагати колгоспу: збирали з цукрових буряків жучків-довгоносиків, рвали свиріпу, прибирали горохове поле, навіть одного разу прибирали баштанне поле. Там попадалися кавуни, ми наїлися, ще і з собою прихопили. Одного разу була екскурсія на цукровий завод, коли дійшли до самого цікавого місця, де сипався цукор, то понабирали в кишені, а дівчата понасипали за халяви валянок.
Потім завели своє підсобне господарство. Свині, коні, і навіть з'явилася машина, на якій ми на свята їздили давати концерти в Бориспіль і у військове містечко. А вчив нас музикант Луценко Віктор Васильович, він організовував хор, струнний оркестр (я грав на мандоліні), танці і фотогурток. Наш гуморист Жора Остапенко з Борисполя назвав його «карафонькою», тому що він шкутильгав, був поранений в ногу і в руку.
Найкращими святами були Новий рік і 1 травня. На Новий рік під ялинку завжди приїжджали шефи з Києва з подарунками, а одного разу приїхали льотчики з Чехословаччини і привезли нам подарунки: на кожного спортивний костюм і на двох ковзани на черевиках. Особливо було весело, коли на канікулах приїжджали з Києва у формі наші старші, які вже вчилися в ремеслених училищах. Влітку 1952 р. десять кращих учнів ходили у справжній похід до Канева через Переяслів-Хмельницький: наплічники, дві палатки, вчителька і лікар. Ми купалися в річках Трубіж і Дніпро, місцеві люди пригощали нас фруктами. У 1953 р. дитбудинок розформували, у кого знайшлися батьки – додому, а решту перевезли в Черкаську обл., с. Капітоновка(?). У 1963 р. була зустріч дитбудинківців у Бортничах в лісі, організатор – Новосельский О. Д., наш поет. Він вислав мені фотографію зустрічі та свої вірші про дитячий будинок, які він опублікував у міліцейському журналі.
І наостанок, коли ми блукали по світу: Володя 1952 р. – училище в Києві, Донбас, тайга в Вологодській, тайга в Архангельській обл. Помер у 1993 р. від раку сечового міхура. Ще в дитбудинку його і Андрущенка кроваті ставили біля груби, хто вставав уночі в туалет, будили їх, але вранці матраци їх були мокрі. Я з 1955 р. – ФЗО в Києві, Харків армія (Кривый Ріг, Калінін, Урал), Леонтій в Армії (Кишинів, Бєльці). Ваня десь в Івано-Франківській обл., мати – неграмотна і в школу не ходила, від такого нестерпного життя в чужій хаті кинула все і переїхала на свою батьківщину, де вона народилася, в с. Глеваха Васильківского р-ну, в сім'ю своєї старшої сестри Варвари, яка померла. І довела до такого стану тітка Олена – батькова сестра, з своїм сином Незенко Павлом 1926 р.н. Коли ми були в дитбудинках, а мати в Західній Україні, вони забрали нашу половину хати і стали її перебудовувати. І якось нам вдалося утрьох приїхати у відпустку, ми пішли до них вирішувати питання нашого житла. Але розмови не вийшло, Павло у п'яному чаді вискочив з хати із сокирою над головою. За це їх покарав Бог п'ять разів за кожного із нас. А розповів нам наш племінник Потапенко Іван Дмитрович 1938 р.н., який живе в цьому кутку села. (У діда було семеро дітей, так він від самого старшого, дядька Степана). Ця хата, яка стояла на горі, два рази горіла від удару блискавки, третій удар убив корову, яка паслась, припнута металевим ланцюгом і штирем. У тітки десь взялась маленька дитинка — дівчинка. Одного разу тітка заткнула димоход, закрила хату і пішла до сусідки полялякать, а коли повернулась, дитя вже учаділо. П'ятий удар тітка отримала: відчиняє вранці двері, а її Павло-гуляка лежить на землі з простягнутими до дверей руками. Потім цю хату з землею наша дальня родичка, яка доглянула тітку, продала якомусь працівнику судової системи. І вийшло так, що ми, сільські діти, позбулися не тільки хати, а й землі, яка зараз там дуже дорога, тому що с. Бобриця Києво-Святошинського р-ну, 20 км від Києва - це зона відпочинку: ліси, р. Ірпінь, озера.
В селі була розмова побудувати санаторії і пустити трамвай, як у Пущій Водиці, але заможні люди викупили землі і побудували дачі. Щоправда, село облагородили, провели газ, телефони, заасфальтували вулиці. Деякі мої родичі вигідно продали свої землі, а одна поміняла на квартиру в Тарасівці. Про нас — дітей — Ковальчук М. А. не писав, бо ми блукали по світу, а їздити я з Леонтієм - 1940 р.н. і Валентиною - 1939 р.н. - свідками нашого спасіння — почали, коли в селі у 2003 р. побудували церкву Покрови, у 2005 р. - будинок шерифа, у 2010 р. - музей етносу і історії.
А тепер розкажу, як прийшлось виживати дитині війни і голодомору. Після дитячого будинку я два роки жив у селі в чужій хаті. Щоб на зиму купити кирзові чоботи, по черзі з братом пасли корови, школу пропускали. Весною рвав у лісі квіти: сон і конвалії, дикий щавель, восени рвав у колгоспному саду яблука «антонівка», а зимою рубав ялинки і продавав на залізничному вокзалі Києва. Це ще треба було донести до ст. Тарасівка – 8 км пішки. Після продажу сідав на трамвай N13 і повз цирк, котрий тільки починали будувати, їхав у гості до дядька. Він мене годував і не раз важко зітхав, згадував, як не вірив, що в 1947 р. довезе нас до лікарні живими. З вулиці Тургенівської ішов в магазин, купляв гостинці - дешеві цукерки–подушечки до чаю і їхав у село. А як приїхали в Харків, то носив одежу, що видали у фзо, а щоб купити необхідний одяг, після роботи і у вихідні ходили на підробітки. А як демобілізувався, то ходив у солдатській одежі і в спецівці, яку видали на роботі, і теж після роботи ходили на халтури, щоб купити одежу і все необхідне для школи, а потім для інституту. Якби дембель не затримали на півроку, може, я б і поїхав за своїми речами, а це одежа, книги і гармошка, хоча грошей бракувало, та і зв’язок з Харковом перервався і не було певності, що там все збереглося. Коротше, все життя на новому місці починав з нуля.
А що таке людське щастя:
1) У 1943 р. німці не спалили нас у школі.
2) Не вчаділи в хаті – відливали буряковим квасом
3) Не вмерли у 1947 р. від голоду.
4) Не потонув в озері с. Старе в дитбудинку – відкачали, але плавати навчився.
5) Коли я працював майстром і піднімався по настилу на свій об’єкт - гуртожиток заводу реле і автоматики на вул. Генерала Тупикова, то п'ятикілограмова цеглина мало не зіпсувала мені зачіску: летіла з 9 поверху і впала перед носом.
А що таке вистраждане щастя? Це коли у 1963 р. я побачив своє прізвище у списку прийнятих на 1 курс будівельного інституту. А дорога була дуже довга з 1947 по 1963 р.: с. Старе, с. Бобриця, м. Харків - вечірній, м. Київ — вечірній.
Друге вистраждане щастя - це коли у 1974 р. я їхав на самоскиді перший раз у свою двокімнатну квартиру з великим балконом, то в цей день навіть природа раділа, така була злива, що на вул Татарській внизу біля прохідної заводу Артема утворилося озеро в 0.5м, забилася каналізація.
З 1947 по 1974 р. де я тільки не жив. У 1969 р. отримав диплом інженера, у 1972 р. одружився, а в 1973 р. народилася дочка.
В 1968 р. я захворів, працював муляром, 22.03.1968 р. ВКК Першої Дарницької об'єднаної лікарні видала довідку, що я потребую роботи без великих фізичних навантажень і переохолоджень. Діагноз: хронічний поліартрит. Але на це ніхто не звертав уваги, працював я муляром до відпустки на дипломну роботу на тему “Багатоповерховий гараж на 450 машин”, яку ніхто не хотів брати, дісталось мені тому, що я хворів. Такий гараж був збудований в Печерському р-ні, але для виконання розрахунків конструкцій довелося попрацювати в проектному інституті. Я виконав цю роботу і захистився на «добре». І в 1971 р., коли мене призвали в армію в Бровари, ніби на перепідготовку, на 2 місяці, травень - червень, то командир дав завдання побудувати гаражі для спецмашин. Я йому відповів, якщо я і три муляри будемо ночувати в палатках, то результату не буде. Він погодився. Ми зранку автобусом N41 приїжджали, переодягалися в солдатьску робу, снідали, нам давали креслення, геодезичні інструменти, десяток помічників, і ми працювали з обідом до кінця робочого дня. Не чекаючи вечері, їхали по домівках відпочивати. Після закінчення такої служби перед строєм нам оголосили подяку і видали премію по 25 руб. У 1972 р. знову викликають закінчити будівництво, але я вже не дав згоди, а почав вимагати проходження медкомісії. В цьому році в мене почалося сімейне життя, теща шафою відгородила пів-кімнати, а коли народилася дочка, то переїхали у приватний будинок в Новобіличах. Тещина подруга виділила нам кімнату. І коли я вже отримав постійну прописку і став вільною і незалежною людиною, то в 1975 р. знайшов собі роботу поряд з будинком відповідно до свого здоров'я і для того, щоби було більше вільного часу для доведення квартири до нормального стану. Для того це я все пишу, щоб показати, як незахищенному, безправному тяжко вибитися в люди. А в 2012 р. за допомогою доччиних фінансів довели до нормального стану (опоряджувальні і сантехнічні роботи) дачний будинок, який почали будувати у 1993 р., і уже три роки живемо влітку в нормальних умовах і оздоровляємо онуку.
Моя родичка Валентина Захарівна (її взяла в дитбудинку тітка Настя з чоловіком Захаром і виховали) каже мені: кому це треба, що я пишу? У тітки Насті старша дочка після війни знаходилася в Берліні – у шлюбі з офіцером, а син помер, тоді вона і взяла в дитбудинку Валю 1939 р.н., і жили вони в одній квартирі з дядьком Петром на вул. Тургенівська 19, кв. 2 в дворівневому київському будинку. А я думаю, що свою історію потрібно знати, робити висновки, не повторювати помилок, не пливти за течією, не опускатись на дно, а всім вчитися боротися і будувати краще життя на своїй багатій, богом даній землі.
Підсумок нашої сім’ї такий: Батько, Потапенко Єлисей Свиридович прожив 43 роки (1900-1943) і покоїться в своєму с. Бобриця Києво-Святошиньского р-ну Київської обл. Мати, Науменко (Потапенко) Ольга Іванівна, прожила 63 роки (1906-1969), покоїться в своєму с. Глеваха Васильківского р-ну Київської обл. Старший брат Володимир прожив 57 років (1936-1993) і покоїться в Росії. Найменшого брата Івана 1944 р. десь залікували в Західній Україні і на мій запит не відповіли, хоча обіцяли. Я - Петро 1938 р.н. і менший брат Леонтій 1940 р.н. живемо в Києві.
Документ
Киев -100, ул. Строителей N9, кв. 142
Потапенко П.Е.
Сообщаю, что, как установлено проверкой, в детдоме, находящемся в поселке Рожнятове Калушского района, не имеется документальных данных о пребывании в нем Вашего брата Потапенко Ивана Елиеевича, как не имеется данных и о том, куда и когда он убыл.
Отдельные воспитатели детдома помнят Вашего брата и утверждают, что он вместе с другими детьми был направлен на лечение.
Они мне обещают путем опроса других лиц установить местонахождение Вашего брата и дополнительно сообщат Вам об этом.
И.О. ПРОКУРОРА КАЛУШСКОГО РАЙОНА
ЮРИСТ 1 КЛАССА В.ЛЕСНОЙ.
Исп. Гильченко.
Замість епіграфа
Пережитий голод, цю трагедію, забути неможливо, це рана на все життя і загублені душі близьких людей. Коли читаєш книгу «Безкровна Війна: книга свідчень» автора Олександра Міщенка, яку він підписав мені 16.05.1991р. на Хрещатику: «Петрові Єлисейовичу та всьому невмирущому родові Потапенків бажаю здоров’я, згоди, любові», а також свою другу книгу «Мор. Книга буття України», псевдонім Олесь Воля, яку він підписав Івановій Валентині Захарівні 23.08.1995 р., то жахаєшся, що голод робить з людиною. Це жорстка і неймовірно страшна правда за 1932-1933 роки. Але її мусимо знати, щоб такого більше не повторювалось. Нам потрібно бути розумнішими і навчитися захищатися від обіймів сусіда, котрий і зараз веде гібридну війну і демонструє свою безкарність. Нашому сусідові свого часу дав характеристику залізний канцлер Бісмарк, який з 1857 по 1861р. був послом Прусії в Росії та вивчив загадкову російську душу. Йому приписують такі слова:
1) Ніколи не вірте росіянам, бо росіяни не вірять навіть самим собі.
2) Ніколи нічого не затівайте проти Росії, тому що на кожну вашу хитрість вона відповість своєю непередбачуваною дурістю.
3) Ніколи стільки не брешуть, як під час війни, після полювання і до виборів.
4) Навіть переможна війна - це зло, якому слід запобігти мудрістю народів.
Для чого це я пишу? Щоб показати життя дітей війни і голодомору, що це не пусті слова, і навіть для тих, хто мав можливість виїхати у безпечні місця. Моя сусідка з кв.162 Ланцева Г.М., переглянувши книжку “Бобриця моя”, швидко повернула її мені - обличчя червоне, наринули спогади, піднявся тиск - і розповіла, як вона, дочка військового, під час війни разом з мамою вибиралася з Києва, і мати просила запамя’тати те місце, де закопані документи.
А куди ми могли виїхати з села, коли фашисти в 1943р. зганяли всіх до школи, щоб спалити живцем? А в 1947р. знайшли нас без пам’яті, опухших і замерзших, в холодній хаті, а за дверима ще лежав сніг.
04.09.2015
 |
 |
 |
 |
|
День села в Бобриці - 14.10.2015 |
Останній дзвінок в школі онучки, 1 клас - травень 2015 |
Великдень 2015 - з онучкою Уляною |
День народження - 77 років з онучкою - 27.05.2015 |