Розмова з протоієреєм Ростиславом Корчаком, настоятелем храму Покрови Божої Матері: про церковне життя, згуртування громади та екологію душі.&nbsnbsp;Розмова починається з екскурсії святковим храмом: новорічна ялинка, вишукано прикрашена декором, різдвяна експозиція з вогниками… «Дітям увесь матеріал потрібно ілюструвати — це їх улюблене місце під час богослужінь», — говорить отець Ростислав. Далі він розповідає про святині храму — дві старовинні ікони. «У православній вірі є поняття намолена ікона — це як зв’язок між поколіннями віруючих людей. І дуже важливо, що у нашому храмі є такі старовинні ікони», — пояснює він.
Коли у суспільстві виникають загострення та потрясіння, люди починають більше тягнутися до Бога, вони усвідомлюють марноту життя і замислюються над чимось вищим. Наприклад, у нашому храмі з початку бойових дій чоловіча частина прихожан значно збільшилась порівняно з іншими роками.
Храм наш відносно молодий. У 2013 році ми відзначили наше перше 10-ліття. Відкриття храму відбулося у 2003 році і освячував його вже покійний митрополит Володимир. Це була дійсно історична подія, оскільки настоятель всієї української православної церкви, митрополит всієї України приїхав в наше маленьке село, щоб освятити храм.
Взагалі, 11 років — це невеликий період часу в історичному контексті, а з погляду людини вже встигло вирости ціле покоління прихожан. Я з приємністю помічаю, що ті дітки, з якими ми тільки починали працювати в перших недільних школах, стають нашими дорослими прихожанами.
Що таке недільна школа? Це заняття з дітками по вихідних днях. У нас є дві групи: молодша і старша. Загалом близько 30 дітей. Переважно це діти наших прихожан з Бобриці, але не тільки. До нас також приїздять і з сусідньої Білогородки. В суботу збирається молодша група, а в неділю, після богослужіння, займається старша група. Діти вивчають біблійну історію, а нещодавно ми ввели ще й такий предмет, як англійська мова. Зараз ми ще хочемо ввести заняття музикою, професійне навчання вокалу. Є серед наших парафіян люди, які можуть цим займатися, і ми з радістю залучаємо їх до цієї справи.
Яка основна мета недільних шкіл? Ми хочемо, щоб діти отримували не лише теоретичні, але й практичні уявлення про віру. Також ми організовуємо для них паломництва — відвідування різних монастирів, духовних місць. І вже три роки поспіль ми намагаємось відправляти малечу на спільний відпочинок. Раніше ми возили дітей в Крим у дитячий табір «Чайка», а цього року вони відпочивали в Карпатах, в селі, де відбувалися події, описані Іваном Франком в повісті «Захар Беркут», де фортеця Тустань, мальовнича місцевість і спортивно-оздоровчий табір «Карпатське левеня». Там з ними працювали англомовні волонтери, діти займалися спортом та активним відпочинком у горах.Ці заходи не лише згуртовують дітей, вони згуртовують і громаду. Адже всі поїздки здійснюються за кошти наших парафіян, які, у свою чергу, долучаються до спільної справи, що об’єднує людей.
Наші діти на кожне велике свято намагаються готувати театралізовані вистави, різні концерти. Раніше ми проводили їх тут, у храмі, а останнім часом перемістилися до сільського клубу. І не лише наші парафіяни приходять на такі концерти, всі жителі Бобриці з радістю відвідують ці заходи.
Лише нещодавно ми провели два таких заходи. Перший — до Дня Святого Миколая. Ми запросили малечу з дитячого будинку «Отчий дім», який прийняв у себе близько 30 дітей із Маріуполя, на свято «Помічники Святого Миколая». Дітки з нашої недільної школи власноруч виготовили для них подарунки — різноманітні прикрашені мішечки, в які поклали солодкі гостинці. Також діти підготували тематичний концерт про Святого Миколая. А для дитячого будинку передали гуманітарну допомогу, зібрану парафіяльною громадою. На другий день Різдва вони підготували нам театралізований вертеп з піснями і віршиками.
У Бобриці відбувається активне громадське, духовне і культурне життя, і мене радує те, що воно переплітається.
За своїми церковними обов’язками я є настоятелем цього храму і маю послуг благочинного. Тобто я наглядаю ще за 15-ма храмами Києво-Святошинського району. Я відвідую ці храми, спостерігаю за духовним життям в цих громадах і, на жаль, можу констатувати, що мало таких місць, де релігійна громада інтегрована в життя решти суспільства.
Скоріш за все, це ще пережиток радянських часів, коли релігійна громада була замкнутою і обмежувалася лише храмовим простором. Можливо, ці наслідки ще не зовсім подолані, однак і від священиків багато що залежить. Вони мають займатися не лише богослужбовою діяльністю, але й соціальною.
Я радію з того, що у Бобриці такого відособлення немає. У нас чудові відносини і з сільською владою, і з громадою, ми намагаємося допомагати один одному, брати участь у спільних заходах. Можна сказати, що наші відносини — це симфонія.
Тож, коли мене запросили брати участь у Бобрицькому благодійному фонді «Розвиток та благоустрій», долучатися до розробки плану та стратегії розвитку Бобриці, я з радістю погодився. Адже це всіх нас стосується і це всім нам потрібно.
У нас часто повторюють: потрібно будувати громадянське суспільство. Я собі думав — з чого, власне, і хто його повинен будувати. А коли побачив учасників благодійного фонду, то зрозумів, що таке громадянське суспільство в дії: коли люди, які живуть на певній території, беруть на себе відповідальність за те, що відбувається навколо них. І не чекають, що їх проблеми вирішить хтось інший.
Я переконаний, що якщо ми нічого не будемо робити, не змінюватимемо світ навколо себе, ми так нічого і не досягнемо. Врешті, кожен на своєму місці має робити те, що може, і буде результат.
Я завжди люблю повторювати: екологія світу починається з екології душі. Якщо людина вважає себе культурною, освіченою, вихованою, але викидає сміття через дорогу від оселі чи з вікна автомобіля, це свідчить про те, що у неї засмічена душа. Якщо у тебе в душі гармонія, ти намагаєшся цю гармонію втілити і навколо себе.
Розмова добігає завершення, і в ці хвилини до церкви заносять свіжий випуск газети Білогородського благочиння «Благовісник». «Ну, в якому ще селі виходять одночасно аж дві газети!», — з посмішкою промовляє отець Ростислав.