Історія створення краєзнавчого музею

Коли заходиш до Бобрицького музею, перше, що вражає – його неймовірна насиченість. Експонатів величезна кількість, але при цьому кожна річ знаходиться на своєму місці, до кожної прикладена увага й турбота.

Національне вбрання, стародавня кераміка, ткацький верстат, бджолині вулики, вишиті рушники та квітчасті хустки – це лише маленька частинка всіх артефактів, що знаходяться тут. А ще – безліч світлин. Зі стін дивляться портрети людей, що колись дуже давно жили в цьому селі. Їх очі, немов живі, спостерігають, як змінилася Бобриця з тих часів...

Тут присутня особлива енергетика: все, навіть повітря,  дихає історією, а також ентузіазмом, працею і надзвичайною любов'ю до своєї справи людини, що створила цей музей.

Микола Андрійович Ковальчук, директор Бобрицького музею, розповідає про те, з чого  все починалося:

- Ще коли писав свою першу книгу про Бобрицю (М.А. – автор книжок «Безсмертна частка України», «Роде мій красний», прим.авт.), прийшла думка, що добре було б ті події, що відбувалися в нашому селі, увічнити не лише на папері. Почав потроху збирати експонати... А коли писав другу, тодішній голова села Владислав Данченко запропонував: «Дядя Коля, а чому б нам не організувати музей села?» Я кажу: «Владік! Від вас тільки приміщення й невеличка матеріальна допомога в оформленні, а все інше вже є: скрині штук десять, ящики й мішки повні – там і одежа, і кераміка, і гончарство, й предмети побутового вжитку...»

-  Але тоді ще музею ж не було?

-  Не було. Але десь приблизно в 2008 році ми зробили перші виставки – поставили палатки, столи, я розклав все, що було – вишиті сорочки, праски, качалки й тому подібне... Зацікавленість була дуже велика! Я зрозумів, що треба щось робити. Владіслав каже: «Які є пропозиції?» Я запропонував зробити експозиції у школі, і на День села ми весь шкільний коридор заставили столами з експонатами.

-  А де ж ви все це збирали? Звідки з'явився перший експонат?

Микола Андрійович показує на маленьку книжечку, що притулилася під гуцульським вбранням – «Білий морок», «Золоті ворота» Івана Головченка і Олекси Мусієнка.

- Бачите цю книжку? Оце був перший експонат... Ще дуже-дуже давно я якось лазив у матері по горищу і побачив цю книжечку. Там на одній сторінці пишеться про Бобрицю, Музичі, Княжичі, Забір'я у роки німецької окупації. Про те, як по цим селам їздили диверсійні групи з ціллю виявити готових воювати з німцями: приїзджали в село, штовхали промову, як водиться, а потім: «Хто готовий бути партизаном, воювати з фашистами – виходьте!» Люди виходили. Їх саджали на машини, вивозили і тут же розстрілювали... Оця малесенька історія настільки мене вразила! Саме вона дала поштовх тому, що музей має бути, бо таке забувати не можна. Потім пішов прапорщиком до армії, і весь час ця думка в мене крутилася: звідкіля вона взялась, моя Бобриця? Що це таке? Хто тут перший жив? Як Білогородка вплинула на наше село? І таке інше. Багато запитань...

Якось ми з сім'єю поїхали на відпочинок у Коблєво. Там, доречі, почав писати книжку про Бобрицю – «Роде мій красний». А тут дзвонить Владислав Данченко: «Дядя Коля, танцюй!» «Що трапилось?» - питаю. А він і каже: «Ми почали будувати музей!». Чесно скажу, як це почув, то сльози на очі навернулися: це ж моя мрія! Це дійсно була визначна подія у моєму житті.

Тоді я зрозумів, що музею бути, і що треба збирати інформацію та артефакти. З вечора планував: куди йти? Рано-рано встаю, ще всі сплять. Виходжу на веранду і починаю писати, до шостої ранку. Дружина Оля питає: «Коли встав?» «О четвертій» «Ти ж сюди відпочивати приїхав!» А я їй: «Ні, це моя справа»... А потім іду до найближчого села – Рибаковки, чи того ж Коблєво і просто ходжу по вулицям, спілкуюсь з людьми: «Звідкіля ваше село пішло? Хто тут жив?» Дуже багато цікавого дізнавався... Наприклад, бабуся з Рибаковки розповіла, що раніше їх село звалося «Гіблоє мєсто», тому що колись сюди царські правителі зсилали на каторгу людей. «А у вас нічого цікавого нема?»- питаю.  «А що вам треба?»

Коли село не своє, а далеке, то розговорити людину, викликати довіру нелегко: «Хто ви такий? А навіщо вам?» Отак починаєш потроху розмовляти, розказувати про майбутній музей. Це ж треба до душі достукатися... Згодом бачиш – людина потроху розкривається. Починає розказувати, показувати. Десь сама запропонує взяти для музею цікаву річ, десь свою копієчку заплатиш...

- Тобто ці всі речі не тільки з Бобриці?

- Ні, не тільки. Є й з Прикарпаття й Закарпаття, з ближніх до Бобриці сіл – Жорнівки, Музичів, Забір'я, Княжичів. Отак встаєш раненько, годині о п'ятій ранку, щоб не у спеку йти, та йдеш до найближчого села... Всі ці експонати, що тут є, можна сказати, виходжені моїми ногами.

Побачиш стареньку бабуню біля паркану, підходиш: «Бабусю, а звідкіля ваша Жорнівка пішла?» «А тобі навіщо це треба?» «Треба, бабуню, дуже треба...» Починаю розказувати. «О, це файна справа. Ну, пішли у хату!» Показує фотографії. Потім: «А рушники тобі треба?» «Треба» «А вишиванки треба?»

Мені це все стало дуже потрібно. Бувало, як нагружуся, ледве додому донесу: доріг же не було, йшов до Ірпіня, а потім – вбрід через річку... До Забір'я легше... Дуже багато цікавого узнавав: в Забір'ї побачив хату – кого б ви думали? -  Шолом Алейхема! Це для мене було відкриття! Чи Атаманова Крута Гора, що за Забір'ям - там нереєстрові козаки ховали свої клади...

- Тобто вся ця інформація, що подана у ваших книжках – не огляд інших книжок? Це все свідчення очевидців?

- Так, це все – живі історії людей, розказані ними ж. Людські спогади, людська мова – все це збирав по крихтам. Потім став об'їжджати квартири – тих людей, що якимось чином були причетні до цікавих подій, чи їх діти, що пам'ятають, що батьки розказували. Ці зустрічі дали такий поштовх, що я вже не думав, що робить для музею. Воно вже все само йшло.

- Як ви вирішували, до кого йти? Звідки брали їх адреси?

- Ну ось, наприклад, Павло Григорович Жура – ось висить його портрет – це наш перший голова сільської ради. Він був Бобрицьким головою і до війни, і протягом війни, і після. У нього залишились діти – доньки Марія та Христя; Христя з числа остарбайтерів була вивезена, і попала аж в Канаду. А син Василь – полковник.  Ось вам і сюжет – історія.

Рід Потапенків також дуже багатий. Чудовий рід! Ось висять їх фото. Лідія Григорівна Лобунець – дружина судді всесоюзної категорії з футболу-волейболу Віктора Лобунця – по дідові – Потапенко. Ми з нею товаришуємо і по сей день.

- Миколо Андрійовичу, те, що ви робили – це величезна праця. Хтось допомагав вам у цьому?

- Перші три чи чотири роки становлення музею все робив сам, а потім при оформленні мені допомагали Тетяна Олександрівна Любенко, Галина і Василь Потапенко, а також моя дружина. А потім і люди, які побачили, що музей вже є, вже відбувся, почали теж допомагати артефактами: зносили різні цікаві речі, наприклад, решето з козячої шкіри чи бутиль з імперським орлом...

Ну і, звичайно, сам продовжував шукати. Ось вулики дерев'яні – знайшов зовсім випадково, ступу дерев'яну теж. А ось чемодан знайшов у старій хатині Потапенків. Чемодан цей Мусія Овсійовича Потапенка, який служив в особистій охороні Імператора Олександа III. Є така цікава історія: колись самодержець приіхав до Києва з інспекцією. Проїхав з кортежем з вокзалу по Бібіковському бульвару – той, що зараз зветься бульвар Тараса Шевченка – та зовсім випадково побачив чоловіка з двома відзнаками на грудях – це був Мусій Овсійович. Цар, забачивши людину з цими відзнаками, встав по ходу карети струнко та віддав ратоборцю честь...

Ці роди українських козаків – Потапенків, Ігнатенків, Яковенків -– були першими поселенцями – засновниками села Бобриця, що з 1648 року стояли на Польсько-Ірпінському кордоні. Іхні хати були розташовані на колишній вулиці Леніна, яку ми зараз перейменували на Козацьку – саме на честь перших поселенців Бобриці. Потім до них приєдналися Незенки, Королі, Данченки, Ярошенки... Дуже не хочеться, щоб бобричани про це забували, бо це ж їх корені. Свою історію людина повинна знати, хоча б із поваги до своїх предків.

Бувало, заходячи до старих людей-односельців, випадково знаходив унікальні книги й фотографії, старовинні підручники, на які самі їх теперешні власники ніколи не звертали уваги, не цікавилися їхньою історією. Люди не пам'ятають своїх дідів і прадідів, це дуже прикро.

- Ну, а все ж таки, люди приходять до музею? Яка спостерігається тенденція – збільшується кількість відвідувачів чи зменшується?

- 9 жовтня 2010 року був проведений Фестиваль української пісні з нагоди відкриття музею та свята Рожаниці-Матері. Людей була величезна кількість! Просили: «Скоріше відкривайте музей!». Коли відкрив, мене ледве з ніг не збили, такий був потік. Дуже велика зацікавленість була. Більше за все – бобричани, але й приїжджих теж багато було. Та й зараз, як День села – то чоловік двісті-триста, а то й чотириста до музею приходять.

- Тобто зацікавленість музеєм не збавляється?

- Не збавляється. У нас є такі бобрицькі фанати – вони приходять сюди знову й знову – подивитися, поговорити. Їм просто приємно знаходитися тут, у музеї, в цій атмосфері.

- Це молоді люди чи старі?

- Ні, це старі люди – от, наприклад, Петро Ігнатенко, Яків Тихонович Ковальчук, зовсім старенька людина. І саме дороге для мене, що хапає аж за серце – коли, буває, людина, зайшовши на поріг музею, перехреститься, а тоді вже проходить далі. Я питаю: «Чого ти хрестишся? Церква – там, а тут – музей...» «Для мене тут також церква» - відповідає. Розумієте? Бо тут пам'ять живе...

От останнього часу бобрицьких відвідувачів-старожилів поменшало – старі люди вимирають... Людей 25-го-26-го року вже майже немає – баба Ярина живе на вулиці Козацькій. Ковальчук Галина Костянтинівна, Потапенко Ярина Яківна... Ну а з «молодої порослі» - 1938-го року: Ярошенко Софія Павлівна, Ігнатенко Петро Іванович, Ковальчук Катерина Петрівна, Ковальчук Варвара Іванівна – цих людей я бачу у музеї.

- Як ви бачите Бобрицький музей у майбутньому?

- Музейна робота продовжується постійно. І буде продовжуватися, поки я живий і поки у мене в руках ключі від музею. Я вже розмовляв колись і з Владиславом Данченко, і з Олександром Королем, теперешнім головою села, і просив нікому не віддавати цього музею, бо він належить бобрицькій громаді.

Останнім часом до музею приходить багато новопоселенців, мене це дуже радує. Я питаю у них, де вони живуть, та розказую, що раніше було на цьому місці. Вони більш інтелектуальні люди, більше розуміють і більше хочуть знати. Нещодавно познайомився з молодим хлопцем – новопоселенцем, звати його Андрій. Він приніс мені штук з десять артефактів: кремнієвий ніж, динарій римського імператора Марка Аврелія 175 року нашої ери, медальйон з зображенням Імператора Олександра II. Дуже приємно, що є такі небайдужі люди.

А зовсім нещодавно мені принесли фотокопію унікального документу: церковно-приходська книга Забірської Свято-Миколаївської церкви (в Бобриці тоді церкви не було) – тих, хто хрестився, вінчався й тому подібне... Це1802 рік, 1814 та 1865 роки. Я знав, що колись ця книга там була, і давно шукав її, у всіх розпитував, але ніхто не знав. І ось одна людина, викладач Політехнічного Інституту Лисенко Олег Миколайович приніс її прямо до мене. І - уявіть собі – в цій книзі я знайшов своїх предків! Було вінчання, і в книгу записали тих, хто вінчався, а також сватів. Отак поповнюється музей.

- Тобто ви час від часу наштовхуєтеся на такі сюрпризи?

- Так, музейна справа надзвичайно цікава.  Якщо бацилу цю підхватив, то вже зупинитися неможливо, це стає справою життя. Можна скласти родові дерева кожного роду – старопоселенців Бобриці.

- Які ваші сподівання щодо музею? В чому ви бачите його призначення?

- Музей не дає забути свою історію. Він виховує і навчає молодь, дітей. Він розказує їм, що вони живуть на землі Іллі Муромця, на землі Богдана Хмельницького. Поки я живий, музей буде жити, процвітати, наповнюватися й розвиватися.

- Чи є людина, кому б ви хотіли передати свою справу?

- Це для мене найболісніше питання. Є люди, кому я вже пропонував цим займатися, але вони кажуть, що поки не готові, ця робота займає багато часу... Я сподіваюсь і дуже б хотів, щоб після мене цією справою займався Владислав Данченко.

-  Що для вас є Бобрицький музей?

- Це справа мого життя. Музей мене врятував, коли не стало дружини. Вона теж в цьому музеї – пам'ять про неї. Коли заходжу сюди, завжди бачу її – ось її стілець... І досі вона допомагає мені...

- Цей музей, а також політика культурної поведінки бобричан в громадських місцях – баки для роздільного сміття, плакати й таблички з проханням не смітити і тому подібне, що впроваджується останніми роками в наше село – потроху змінює людей, чи не так?

- Так, дуже повільно, але люди змінюються. Село дійсно стало більш чистим. Коли робиш людям добро, вони це бачать. Колись була зібрана невеличка бригада людей для однієї цілі – прибирати Бобрицю. Згодом з п'яти людей залишилось двоє – я і нині покійний Толік Курочкін. Ми почали потроху прибирати село. Згадую, скільки тоді було сміття! І як приємно, коли зараз ідеш, а все таке чистеньке! Прибирання - це добра справа,  бо руки завжди можна відмити – можна туалетним милом, а можна й господарським, а от душу не відмиєш нічим. Але саме з душі все й починається.

- Який експонат є для вас найбільш цінним?

- Кожен з них має свою цінність, бо ілюструє якусь подію або звичаї, або вміння людини... Для мене найцікавіші – це набільш старовинні експонати, що свідчать про життя наших предків ще у давні віки. Ось, наприклад, глечик і тарілка Черняхівської культури, що були знайдені в Жорнівці на глибині 2,5 метрів – їм дві тисячі років.

- Миколо Андрійовичу, що б ви хотіли сказати наприкінці інтерв'ю?

- Мій вік вже дає себе знати. Але коли люди приходять до музею зі щирим бажанням чогось дізнатися, розпитати, в мене виростають крила. Нещодавно на велосипедах приїхали двадцять три студенти і з ними чотири викладача. Ось це для мене – щастя... Це те, заради чого варто жити. Бобриця – неймовірно прекрасне село, і воно варте мати такий музей. Зараз виростає нове покоління, з новим баченням світу, з новими бажаннями. Це нові люди, а значить, і бути новій країні. Дуже на це сподіваюсь. В цому музеї живе краплинка української крові, українського патріотизму. Якщо він буде жити, то навіть коли мене не стане, я буду відчувати, що музей працює – заради людей, заради нашої України.

- І останнє запитання: не так давно біля музею було встановлено декілька скульптур сучасних митців – як ви та інші жителі села сприйняли їх?

- Це дуже добре, що ми маємо змогу спостерігати сучасне мистецтво. Бо мистецтво не стоїть на місці, воно розвивається – треба долучатися й до абстракціонізму, і до інших видів сучасної культури. Є ті, хто віднеслись до такої події – встановлення в центрі села сучасних скульптур – негативно, особливо спочатку: все нове і незнайоме сприймається важко. Але багато таких, хто прийняв це з захопленням. Люди, що приїжджають до музею з інших місць, часто просто в захваті від скульптур. Взагалі, я впевнений, що результат від нового і хорошого ми будемо бачити не зразу, а пізніше. Час все розставить по своїх місцях.

- Велике вам дякую, Микола Андрійович! Сподіваємось, що музей ще дуже довгий час  буде процвітати під вашим  керівництвом.

***

Адреса музею села Бобриці - вул Шкільна, 6/б

Кількість експонатів – 1,5 тис., кількість світлин – 6,5 тис.

Часи роботи: субота, неділя з 9.00 до 14.00

Замовити екскурсію у вихідні та будні можна за тел.: 38 099 158 61 99, Микола Андрійович Ковальчук.