Спогадами про Бобрицю поділилась вчителька - Людмила Афанасіївна Грекова

Кожне село має свою історію, культуру та звичаї. Трапляються події, які, здавалось би, ніколи не забудуться.

Але... минає час, і спогади потроху притрушуються пилом забуття, губляться за  новими подіями та новими враженнями.  

Це дуже важливо:  зберігати ці спогади, бо вони – наша історія, наш досвід. Щоб узяти найкраще і  не повторювати помилок, щоб шанувати пам»ять про наших пращурів - маємо пам»ятати.

На щастя, є люди, які зберігають ці спогади –  у своєї пам»яті,  в книжках-мемуарах, в альбомах з газетними вирізками...

***

Людмила Афанасіївна Грекова, жителька Бобриці, показує альбоми зі світлинами: в них – наше село півстоліття тому.  Неймовірно, наскільки воно змінилося!

Маленькі хатки немов зійшли з малюнків Т.Г. Шевченка. Вразила хата «куркуля», що стояла у центрі села. Охайний невеличкий будиночок: важко повірити, що він належав заможньому, по тому часі, жителю села.  

Дуже гарна природа, але й багато піщаних  пустирів – там, де зараз знаходяться будинки з доглянутими ділянками. Дороги без асфальту, по яких, у будь-яку погоду пішки доводилося пересуватися бобричанам. Ані газу, ані водопроводу, ані телефону... Дійсно, ми зараз живемо набагато комфортніше: це треба цінувати й пам»ятати,  коли жаліємось на труднощі сучасного життя...***

- Людмило Афанасіївно, що це за чудова  побілена хатка під соломою?

-  Це – тодішня церковно-приходська школа. Стояла вона  на перехресті вулиць Шевченка та Леніна (тепер Козацька). Потім цю школу знесли. А в центрі села збудували нову велику школу з восьмирічним навчанням.   В цій школі я працювала вчителькою з 1962 року. Школа була невеличка – на 150 учнів. А дворів тоді було десь із триста.

- Чи відрізнялись чимось тодішні учні, діти – від теперішніх? Були якісь мрії, сподівання – кимось стати, щось зробити видатне  у дорослому житті? Яка була мотивація вчитись?

- (Л.А.) Діти – завжди діти. І навчалися, і бешкетували... Здається, були трохи добрішими, слухнянішими. А щодо мрій: життя  важке було тоді. Дуже бідно люди жили і працювали важко – в колгоспі на полях кожен день... Мрія була – вижити. А мотивація – щоб не бути гіршим... Батьки з великою пошаною ставилися до школи.

- А що це за фото з танком?

- (Л.А. посміхається) Однієї зими стільки снігу в Бобриці навалило, що хати по вікна засипало. Так цей сніг танком розгрібали! Я до школи прийшла: а в класі нікого нема -   всі учні побігли дивитись, як танк сніг прибирає...

- Яким ви застали село, коли приїхали до Бобриці? Чи сподобались люди, природа?

- (Л.А.) Так, і людей дуже багато приємних було, і природа чудова! Дихалося легко, бо з трьох боків село було оточене лісом і садом, а з четвертого – протікала річка Ірпінь. Старенька господиня, у якій я зупинилася по приїзді, Уляна Данченко, розказала, що до Бобриці якось завітав один вчений, та був вражений лікувальним різнотрав»ям цієї землі. «Та ви ж тут по золоту ходите!» - казав він. Уляна Данченко була впевнена, що Бобриця стане курортним місцем - бо з Києва приїздили лікарі, просили наділити землю, аби збудувати санаторій... Це стосовно природи. Але жити було не так зручно, як зараз. Бо ж нічого не було: ні газу, ні доріг... Голові села Олексію Михайловичу Качаненкові  (на той час він ще був директором школи) довелося все робити з нуля. Дуже багато він зробив за для того, щоб Бобриця наблизилась до свого теперішнього стану.

***Передивляюсь  вирізки з газети «Вестник песионного фонда Украины» №11 (29) за 2004  рік. В них розповідається про історію занепаду нашого села у шістдесяті роки:

в 1959 році колгосп у Бобриці (що був створений на базі майна бобричан без компенсації його вартості) був перетворений на 4-й відділ Білогородського радгоспу. Прибутків для  села практично не було. Пізніше бобрицькі землі були передані в розпорядження київського іподрому, а  все майно колишнього колгоспу вивезено в Білогородку. Саме після цього Бобриця перетворилась в «бесперспективне село». З ліквідацією економіки села було визнано непотрібним існування сільради, а потім – і школи. 90 дітей тепер мали вчитися у Білогородці.

В 1990 році була створена ініциативна група, яку очолив Олексій Михайлович Качаненко. Її наполегливість дала результати:  в 1995 році за рішенням Київської областної ради була створена Бобрицька сільрада, яку і очолив Олексій Михайлович. При повній відсутності майнових та грошових засобів з»явилось багато проблем, які треба було вирішувати, тому роботи вистачало...***   .   

- Людмило Афанасіївно, яке тоді було дозвілля у бобричан?

- Незважаючи на важке життя, село було співучим. Щовечора лунали пісні молоді, яка йшла до клубу. Кіно було кожен день. Його показували в клубі. Раніше це був непрацюючий млин, й бобрицька молодь облаштувала його під клуб:  щоб було, де відпочити та розважитися. Перед показом фільму вчителі школи завжди проводили невеличкі лекції –  про поезію, про  події в світі, обговорювали свята та суботники...

На одній з таких лекцій я вперше побачила Петра Короля, майбутнього відомого поета. Читала я лекцію про творчість Єсеніна. Хтось із залу руку тягне: «Дозвольте мені!» «Будь ласка»! – кажу. Вийшов хлопчина та й прочитав вірш Єсеніна – так гарно! «Шагане, ти моя, Шагане...»

- Який він був – Петро Король?

- (Л.А.) Він всім цікавився! І так любив своє село! Прямо був закоханий у нього... Це і по віршах його видно...

- Ви його теж вчили?

- (Л.А.) Ні, не я, а вчителька Марія Ларіонівна Скуйбіда – у першому класі. Але він мав поганий зір, тому його перевели до спецшколи в Горлівці, а потім -  в таку ж школу в Боярці. По завершенні поступив до Київського Університету, був членом літературної студії «Мрія». Якось, двадцять другого травня  - на день перепоховання Т.Г. Шевченка - вийшов з друзями покласти квіти до пам»ятника українського поета. Їх оточила міліція... Всіх було покарано: кому – трибунал,  якщо військовий; кому – ще щось... Петра Короля виключили з Університету із забороною друкуватись...

- За що?

- (Л.А.) Мов би -  «націоналісти»... Але, не дивлячись на все, і на поганий зір, він вів активне життя. Займався з учнями бобрицької  школи, брав участь у святах – ми часто його запрошували. І писав вірші про Бобрицю... Світла людина була.

- А які свята святкувала Бобриця? Які були традиції?

- (Л.А.) Святкували і Масляну, і Івана Купала, і Рожаницю, і День села. Була дуже хороша традиція: 9 травня збиралися всім селом та робили поминки по загиблих у війні. Приносили кошики з їжею та напоями, розстеляли на травичці чисті рушники та скатерки,   сідали довгим рядом - поминали, спілкувались... Аж до вечора балакали! Приносили саме найкраще: одного разу з Ковбасина принесли клубніку – це на початку травня! Ця традиція трималася довго... Взагалі, раніше люди багато спілкувалися один з одним. А зараз телевізор та комп»ютери засмоктали людей...

- Які спогади найприємніші для вас?

- Спогадів багато... Згадую, як гарно ми співали в нашому хорі, згадую шкільні свята та  своїх учнів - з багатьма  потім довго підтримувала зв»язок, і зараз з деякими підтримую.

Пам`ятаю, як допомагали родичам розшукувати без вісті пропавших воїнів. Завдяки цьому, в  2008 році, встановили місце поховання Дмитра Тарасовича Минки – він був похований у бобрицькій братській могилі.  

***(Читаю в газетній вирізці «Новий День» від 5 квітня пронизливі слова подяки родичів Дмитра Минки до Людмили Афанасіївни Грекової – за проведену пошукову роботу, а також до голови села Владислава Данченка - за увіковічування пам»яті полеглих у часи війни)***   

 (Л.А. продовжує): Не можу не згадати Віру Сидорівну Дяденко та її родину, яка доклала багато зусиль для відновлення меморіалу – бо тут було поховано її брата Петра Тимошенка, юного героя-розвідника.

Приємно згадувати, як у 2008 році за ініціативою Віри Сидорівни збирали кошти для спорудження пам»ятника Матері-Вдові – на честь подвигу жінок-страдниць, у яких загинули чоловіки.  Багато бобричан долучились до цієї справи! Зараз цей дуже гарний чотирьохметровий пам»ятник стоїть у київському Парку Перемоги. Якщо хтось буде його бачити, то хай знає, що в його встановленні чимала доля бобричан.

Ще є світлий спогад про Галину Прищепу: жила у нас така одинока жіночка зі складною долею. Дуже  співуча була, та мала ще талант:  виготовляла дуже гарні віночки –  на весілля, та інші події. Такі розкішні були, що про них навіть в газеті  написали. І пішли до Галини Романівни листи звідусіль! Так багато, що, бува, сама не встигала прочитати, приносила до мене, і ми разом їх розбирали.  Всі дякували за її творчість та просили віночок вислати. Якось приходить посилка. Відкриваємо,  а там – чудові пухові рукавички! І лист: щоб ваші ручки ніколи не мерзли! Так це було приємно, що ми разом з нею плакали... Оцій людині Галина Романівна зробила гарнесенький віночок, та й відіслала.

Людмила Афанасіївна показує газетні вирізки в альбомі: там про все це є - і про пам»ятник, і про віночки, і про різні події в Бобриці... Багато з цих матеріалів увійшло в книгу «Безсмертна частка України- маленька Бобриця моя», написану Людмилою Афанасіївною та Миколою Андрійовичем Ковальчуком, її учнем.

- Людмила Афанасіївна, що спонукає вас збирати ці вирізки?

- (Л.А.) Хочу, щоб не забулося... І для себе, і своїм дітям, наступним поколінням,  передати – це ж історія Бобриці!

Передивляюсь інформацію в альбомі: дійсно, перед очима проходять найважливіші події нашого села. Тут можна знайти все: історії людей часів війни, списки реабілітованих посмертно бобричан,  дізнатися, як за один день жителі села разом збудували собі дорогу (вул. Садова), чому Ковбасин називається саме так, і чарівну історію Федорового лісу, що садив Федір Прищепа,  та багато інших цікавих речей.

Саме з таких невеличких  історій і  складається велика історія Бобриці. І без таких людей, як Людмила Афанасіївна Грекова, не дійшли б до нас події минулого та досвід старших поколінь, що по крихтах збирався нашими дідусями та бабусями.

Катерина Котлярська

натхненна жителька с. Бобриця 

Перша в селі церковно-

приходская школа                                    Хата "куркуля"                                   Вулица Шевченко                                    

  Дівчата-бобричанки у віночках

від Галини Прищепи                                       Нова школа у 1939 году                                       Будинок культури