Інтерв’ю з Яриною Яківною Потапенко - найстарішою жителькою села

Вже не в перший раз газета «Наша Бобриця» розповідає про спогади бобричан, які бачили наше село зовсім іншим. Ці спогади – жива історія Бобриці, в яку можна зануритись на деякий час, щоб відчути, як жили тут колись наші односельці. Знати цю історію важливо - як сказала героїня наступного інтерв’ю: «Люди не знають, як вони зараз живуть, бо не мають, з чим порівнювати». Отакі розповіді з минулого виривають із звичної реальності, дають змогу оцінити своє життя зовсім по-іншому.

Отже - спогади найстарішої жительки Бобриці – Ярини Яківни Потапенко (12 вересня 1924 року народження), якій в цьому році виповнилося 95 років.

*** 

Разом з Оленою Петрівною Носач, сусідкою Ярини Яківни, ми прямуємо до невеличкого будинку по вулиці Козацькій. Дорогою, Олена розповідає про бабусю Ярину: живе одна, хоча син навідується часто. Сама порається по хаті, навіть робить дрібний ремонт, жаліється в свої 95, що не може дірку під стелею замастить, бо так високо вже не дістане. Олена частенько забігає до сусідки, щоб трохи побалакати, подивитись, чи все гаразд, чимось допомогти.

Ярина Яківна зустрічає нас з посмішкою, проводить у хату зі справжньою великою піччю. Тут тепло та затишно. Стіл біля вікна, на підвіконні сплять коти. Сідаємо біля стола та починаємо розмову:

-          Ярина Яківна, ви по батькові - Данченко, а по чоловікові – Потапенко. Обидва прізвища – з  перших бобрицьких козаків, що започаткували село Бобрицю. Тобто ви – прямий потомок засновників нашого села! Маю нагоду подякувати їм у вашому лиці.  Які маєте перші спогади про село? Якою вона була колись, наша Бобриця?

-          Хати стояли рідко, було їх зовсім небагато, а вулиці не мали назв – такі собі розкидані хутори та околиці, які люди називали за якоюсь ознакою: Ковалівщина, Загалєвщина – це там, де зараз Садова, Стража. Хутор – так стару Набережну звали, Широкий Беріг – біля другого озера. А ту вулицю, що зараз є Шевченка, називали «Штатня» - бо жили там Штатнюки. Ковбасин – той  так і звався Ковбасином. Якщо листи надсилали сюди, то писали просто: Бобриця, й прізвище. Або – Бобриця, Ковбасин. Тодішня Бобриця була зовсім маленька і розрізнена -  від Широкого Берега до Стражі, далі тягнулась по вулиці, що зараз Козацька, потім йшла через піщаний пустир, та закінчувалась Ковбасином. А лісу на пустирі не було, почали садити вже після війни.

-          Що ще було не так, як зараз?

-          Та все було несхоже – Бобриця тоді була глухим селом, світло лише в 60-62-му році провели. Сміття було багато, не так, як зараз. А ще несхоже – дуже сніжні зими. Бува, стільки снігу  намете, що й тину не видно! Пам’ятаю, дітьми викопували ямки в снігу на дорозі, трохи присипали, щоб видно не було, та й чекали – коли хтось в ту яму вступить... Сварили за це сильно, але для нас, дітей, то було весело.

-          Що ще згадуєте з дитинства,  юності? Які були бажання та мрії?

-          Дуже важке тоді було життя, тому спогадів приємних майже нема... Люди були нещасні та бідні, а мрія була одна – вижити. Бо бідність була така, що окраєць хлібу здавався щастям... В колгоспи людей заганяли силоміць, змушували важко працювати – не за гроші, за палички. А потім – голодомор в тридцятих роках, то взагалі страшно згадувати. Не було нічого – ні їжі, ні взуття, ні одежі... Люди просто виживали або помирали. Все робили, щоб вижити. Годоваників брали у сім’ї.

-          Перепрошую, що значить «годованики»? Вперше чую таке слово...

-          Це діти з притулку, яких брали собі додому – за це радянська влада давала трохи грошей, кіло крупи та цукру, якусь одежу – інакше нема було де це взяти. Багато сімей брали годоваників. Пам’ятаю, по нашій вулиці у баби Горпини був Микола, у баби Параски – Галина, у діда Сергія – Гриша. В 35-му році моя мати теж привела годованика - Марека Лісного, Марата. Нас самих було троє дітей, ще й Марат. Цього хлопчика я дуже любила, та коли була в Німеччині на примусових роботах, писала матері, щоб Марека не ображали...

-          Так ви ще й це пережили? У скільки років вас забрали до Німеччини?

-          Мені тоді було років вісімнадцять. Стали в Бобриці забирати людей на роботи в Німеччину, і я в ці списки теж потрапила. Ховалась по сусідніх селах, сподівалась, що якось минеться, але не трапилось – забрали, погрузили в вагон разом з такими ж, як я і вивезли на чужину, в місто Триєр. Там я працювала на фабриці – хазяїн – німець на ім’я Лем забрав туди з сотню дівчат. Пам’ятаю, мати надсилала мені скибочки хліба – з долоню, грамів по 100-150. Замотувала добре в ганчірку та й присилала на адресу фабрики. Поселили нас в гаражі. А там холодно було, то ж я сильно застудилась, потрапила до лікарні. Так погано було, що думала – прийшов мій кінець. Але пощастило – вижила та одужала. Дякую чужим дівчатам, які дивились за мною, підтримували та підгодовували. Хазяїн фабрики теж пару раз навідувався, перевіряв – чи жива?

-          Дійсно, страшні часи були тоді. А пізніше, після війни, чи стало легше?

Ярина Яківна замислюється.

-          Ні, не стало. Після війни знов голод був - в 47-48-му році. Пам’ятаю, що варили листочки з берези та лободи і це їли. Не знаю, скільки б ми отак протримались, але пощастило: батько знайшов старі колгоспні кагати, де залишилась мерзла картопля. Навіть не картопля вже, а крохмаль – і вся Бобриця ходила до тих кагат. Люди  викопували цей крохмаль та робили з них млинці або щось інше. Оцим ми і врятувались. В 48-му мати захворіла. Батько давав мені трохи тютюну, я це продавала в Києві та на гроші купляла їжу для матері в лікарні. А мати плакала та просила – не носи мені, спасай себе, доню... Отаке тоді було життя при радянській владі.

-          Мені навіть уявити таке важко... А все ж таки – щось приємне згадуєте з тих часів?

-          Згадую школу та вчителів – Прокопа Вікторовича, що на скрипці грав, хвалив мене, що співаю гарно; виступала зі сцени, на шкільних концертах. Десь в 65-му вже свою хату побудували з чоловіком -  тоді вже легше стало жити.

-          Ким хотіли стати? Яким бачили своє майбутнє?

-          Та ми про це навіть і не думали! Не було у нас такої свободи – щось обирати. Всіх заганяли в колгоспи – оце і було наше майбутнє. Паспортів не давали – куди підеш?... Це зараз все по-іншому. 

-          А як ви вважаєте – зараз люди добре живуть? Бо жаліються весь час, що погано.

-          Зараз люди добре живуть. Але вони того не розуміють – бо нема їм з чим порівнювати. Якщо б їх у наші часи пустити – у той радянський соціалізм та комунізм – вони б зараз не жалілись би.

-          Вам 95 років, але ви самі пораєтесь у хаті, ще й щось ремонтуєте потроху. Як вам це вдається? Чи не хочете переїхати у місто – щоб за вами доглядали родичі?

-          Ні, не хочу. Це моя хата, тут я життя прожила, тут і помру. Тут я – сама собі хазяйка, це важливо.

-          А скажіть, що, на Вашу думку, в житті головне?

-          Здоров’я. Як буде здоров’я – то все піде на злагоду. А як здоров’я не маєш – ніщо інше не допоможе. Бережіть здоров’я, люди.

-          І останнє питання: є щось таке, про що шкодуєте в своєму житті? Хотіли б щось змінити, або взагалі, прибрати, якщо була б така можливість?

-          Ні, нема такого. Хоч життя моє було дуже важким, але все одно це – моє життя. Було в ньому багато чого – різні події та різні люди. Вдячна всім, хто про мене не забуває – сину Миколі та невістці Світлані, племінниці Галині Лукашенко, односельцям, особливо сусідці Олені, яка частенько до мене навідується. Хочу побажати їм здоров’я та щастя!

Прощаюся з Яриною Яківною, і на при кінці прошу заспівати якусь пісню – таку, що співала в  молодості. Разом з Оленою вона заспівує «Тече вода каламутна» - та так добре, що хочеться підспівати. Шкода, що пісню не можна передати на папері, але вона збережеться в моїх записах та пам’яті про зустріч з найстарішою жителькою Бобриці.

Бажаємо Ярині Яківні здоров’я та ще довгих років життя!

 Катерина Котлярська