Інтерв'ю з видатною жителькою Бобриці - Марією Федорівною Король.

Бобриця > Новини Бобриці > Інтерв'ю з видатною жителькою Бобриці - Марією Федорівною Король.

«Щоб як квіточка було село. Поки житиму, поки ходитиму – дорога моя буде чистою!»  Інтерв'ю з Марією Федорівною Король.

Є люди-скарби, люди-велетні, на яких тримається світ, ми розшукували таких у Бобриці і знайшли, починаємо знайомитись з ними. Ці люди – яскраві особистості. Вони незвичайні, бо не бояться бути не такими, як всі. Не підлаштовуються під чужу думку, залишаються вірними своїм життєвими цінностям. На це здатні лише сильні люди, що мають тверді життєві принципи. Зустрічайте Марія Федорівна Король, 75 років, переїхала з Поділля за чоловіком у Бобрицю у 1961 році, має троє дітей, усі живуть у Бобриці.

***

Першим гостей обійстя Марії Федорівни Король зустрічає розлогий горіх, запрошуючи до тінистої прохолоди свого гілля. Невеличке подвір’я все засаджене квітами. В хаті господині приємно, затишно та неймовірно чисто. На столі – теж квіти. Сідаємо з Марією Федорівною за стіл і починаємо розмову.

- Маріє Федорівно, що для вас є Бобриця?

- Мені це село дуже подобається. Хоча сама я з Вінничини і прибула сюди з чоловіком, але Бобриця зразу припала мені до душі своєю природою – ліс, ставки, річка – просто краса... Люди були дружніші, не так, як зараз. Багато спілкувалися один з одним, співали... Але й правда те, що зараз село стало чистішим...

- Серед інших ви виділяєтесь своєю небайдужістю. Пам’ятаю, як ви першою принесли продукти для біженців з Криму та Краматорська, коли вони жили в нас два роки тому. Зупинку в Ковбасині, мабуть, прибираєте тільки ви. Не раз я бачила, як, ходячи вулицями Бобриці, ви піднімаєте з землі кинуті пляшки й сміття та й відносите їх до смітника. Ми робимо так само і намагаємося привчати до цього дітей, щоб не проходили повз сміття байдуже. Вас ми ставимо у приклад, мовляв, є така старенька бабуся, що уважно  ставиться до багатьох речей. Скажіть, повз що  ви не можете пройти просто так?

- Я не можу пройти повз сміття. Просто не можу його переносити - привчена так з дитинства. Дуже люблю чистоту й красу природи. Тому все й помічаю: щось не там стоїть, щось не там лежить, ось те – негарно... Я б це все поприбирала, бо кому ще? Прибирала я завжди, відколи живу в Бобриці.

Раніше, до того, як було утворено КП «Бобриця», люди сміття виносили в ліс, та й кидали там. Я звідти ціли гори цього сміття виносила –  мені треба було, щоб ліс був чистий. Була велика яма, та я й зносила до неї все сміття – більше було нікуди...

Сусіди з мене сміялися: - Що ти робиш? Навіщо воно тобі треба?

Так і дотепер - їду в маршрутці, дивлюся в вікно: бачу, хтось на в’їзді до села кинув кульок зі сміттям (і чого б його було до смітника не донести?). Я маршрутки не зупиняю, бо не можна,  виходжу на зупинці, вертаюсь назад, прибираю те сміття. І відчуваю, що стало легше на душі, я начебто здоровша стаю... Бо як я це не зроблю, буду весь час про те думати та й згадувати те сміття...

- Неймовірно... До речі, якось читала, що коли людина прибирає з душею, вона, дійсно, стає здоровішою... І ви так робили завжди?

- Завжди. Коли головою села ще був Олексій Михайлович Качаненко (сільської ради тоді ще не було) – у мене був город під лісом. Ото йду з городу у фартусі та й збираю все, хто що кинув, у кишені: хто скло, хто - обгортки... Поверталася додому з повними кишенями скла, зате стежка до мого городу була чистою... Чоловік мені казав: «Що ти робиш? З тебе ж люди сміються!» А я не можу пройти повз просто так, ніби цього сміття тут не існує...

- Ви сказали, що до утворення нашого КП сміття викидали просто в ліс. Ви пам’ятаєте, як формувалося це рішення – зробити в селі комунальне підприємство, що буде займатися, зокрема, збиранням та вивезенням сміття? Які взагалі тоді були умови?

- Тоді не було доріг. Автобус ходив від нижнього магазину.  Щоб потрапити до Білогородської школи (Бобрицька була закрита), діти йшли пішки до магазину на автобус. Потім голова добився, щоб зробили верхню зупинку. Але ж бездоріжжя! Автобус часто не міг проїхати по Шевченковій вулиці, бо там завжди стояла вода, і через те було багато грязюки...  Потім, коли сільська рада вже утворилася, на вулиці Шевченка поклали бетонні плити. А вже потім потихеньку зробили асфальтовані дороги. Багато до цього приклала зусиль вчителька Марія Ларіонівна Скуйбіда.

Тоді й зупинку поставили в теперішньому центрі Бобриці, і зробили клумбу. Раніше це місце центром не було, просто частина Бобриці...

Бобрицьке КП організувалося при голові Владиславі Данченку. А до того, при Качаненку, бачачи таку проблему зі сміттям, житель села Ігор Малишко виділив машину. Та машина раз на тиждень забирала від мене гору сміття...

- Не зрозуміла, чому від вас?

- Бо сусіди та інші люди продовжували зносити сміття в ліс; от я й кажу: любі мої сусіди, не викидайте своє сміття в ліс, зносьте до мене, а я вже буду з ним розбиратися... То вони принесуть мені на вигін напроти воріт, та й  поскидають – така величезна купа цього сміття збиралася!... В суботу машина від Ігоря Малишка приїжджала – а хто буде грузить? Ось я й бігала, шукала – хто може допомогти мені оце сміття погрузити? Володимир Пащенко помагав, більше ніхто. Жодна людина, що приносила мені під ворота своє сміття, не вийшла допомогти на машину його погрузити...

А як вже зробили КП, то стало легше... Я  пішла туди працювать – все рівно безкоштовно прибираю, а там ще гроші платили – по п’ятсот гривень на місяць. Ходила з тачкою по селі, збирала сміття... Люди казали – от якби чоловік твій був живий, він би тобі задав за це прибирання!...

Для КП купили трактор, але зразу не знали, що і як з цим сміттям робити. Вирішили поставити смітники та й вивозити по суботах. Поставили один на початку села, другий – на  стражі, третій - біля центру та четвертий на кладовищі.

Як почали люди загружати ті смітники! І чим попало –  будівельним сміттям у тому числі - ми не встигали ці смітники розгружати... І з Жорнівки, як люди їхали, теж сміття кидали в наші смітники.. Не можна було цьому ради дати! Стали думати: як бути? Розібрали смітники.

Поставили круги на зупинках, щоб туди люди сміття зносили. Але з них важко було те сміття забирати – залазиш в них, та й порпаєшся в цьому смітті – знов не получилося...

Тоді організували збір сміття в кульках – їдемо на причепі по селу та й збираємо по дворах кульки зі сміттям. Брали за це тоді по три гривні – звичайно, ця праця трьома гривнями не окуповувалася – тільки заради того, щоб людей заохочувати своє сміття через КП здавати, а не в землю закопувати чи в ліс викидати...

Потім стали два рази на тиждень їздити, бо сміття збиралося багато – зробили вже платні мішки. Багато людей протестувало, й зараз протестують... не розуміючи, скільки коштує бензин, зарплатня працівників, ремонт трактора... Ось колесо в тракторі зламалося – нове коштує сім тисяч гривень! Де взяти, якщо не будуть платити за вивіз сміття? І як собі люди уявляють – що їхнє сміття має само собою щезнути?  Це ж великий труд – йому раду дати... Якщо КП перестане працювати – куди подіти сміття?

Те ж саме, як і договори з КП Бобриця - розказую людям, навіщо їх укладати. Хіба ті 50 чи 100 грн на місяць – такі великі гроші для того, щоб село було гарним, щоб дерева обрізані, трава скошена, газони доглянуті? А ще буває, дерево треба зрізати старе. На які гроші це буде зроблене? А ще вони змушені прибирати те сміття, що залишають в звичайних мішках уночі ті люди, які не хотять купувати мішки КП Бобриця... Сама я уклала договір і плачу третій рік по 50 грн на місяць.

 

- Дійсно, шлях до нинішнього КП був досить важкий та довгий... Давайте тепер поговоримо про клумби. В нас у Бобриці їх дві –в центрі села та в Ковбасині. Я чула, що ці клумби мають свої історії. І що ковбасинська клумба – справа саме ваших рук.

- В центрі клумбу зробив Качаненко, і на ній посадили троянди на пам’ять про бобричан, загиблих у Другій Світовій війні - по одному кущу троянди на кожного загиблого...

- Ви бачите, Маріє Федорівно, я ще застала ці троянди, але ніколи не знала, що вони мають таке символічне значення! Було б добре відновити їх...

- Щоб ті троянди гарно росли, за ними треба доглядати, та й свідомість людей має бути – шоб не крали їх, не витягували... Спочатку клумбу доглядала жінка, яка ці рози висадила. А потім – вже я та Грекова Людмила Афанасієвна.  Селікова Ольга Дмитрівна з чоловіком колись добре допомагали...      Потім залишились тільки ми з Людмилою Афанасієвною. А зараз і вона вже не може, після операції на нозі. Але до Дня села вона, не дивлячись на те, що з палицею ходить, разом зі мною центральну клумбу прибирала, щоб бобричани та гості могли нею милуватися...

Взагалі, як я на Ковбасині, так Людмила Афанасіївна у центрі чистоту берегла. До операції прибирала біля пам’ятника, в парку – вона людина дуже аккуратна і теж терпіти не може неприбраного сміття. І її так само, як і мене, багато хто з односельців діставав: «А навіщо це робиш безкоштовно, що, маєш багато вільного часу?» Вона на таке не звертає уваги, але, щоб ціми питаннями не набридали, виходила о четвертій ранку, коли ще нікого нема, та й прибирала... Ця людина - принципова, колишня вчителька; ми з нею розуміємо одна одну дуже  добре...

Ми навіть вірші писали про сміття, та й чіпляли їх на дошки, щоб достукатися до людей, але недовго вони там висіли... Ціла підбірка є тих віршів. Є навіть про памперси – бо саме страшне сміття - це дитячі памперси. Їх собаки розтаскують по селу, а потім вони валяються біля церкви, біля зупинок, і зробити з ними нічого не можна...

- А ковбасинська чудова клумба -  невже самі її робили?

- Так, сама. Попросила Качаненка Олексія Михайловича, щоб дали землі, і мені завезли цілу  гору – п'ять машин! Почали рівняти. Земля виявилася дуже твердою, з грудками, корінням – самій мені було не впоратись. Більше всього допомагала Марія Семенівна Сперкач (вона і зараз піддержує, коли попрошу), дехто ще вийшов, чесно кажучи – майже ніхто; сусіди уваги ніякої не звертали. Богдан Микола, що на тракторі працював, допоміг – плугами землю трохи розсунув. А далі ми самі. Трошки виходив дід Карась Віктор Іванович та Пащенко Володимир Савельйович. Так зробили клумбу.

- А де ви взяли посадковий матеріал?

- Брали, де попало – у кого що було. Одна жіночка чорнобривців гарних принесла, ми їх посадили, біленьким віночком понасаджували, півники... Знаєте, така клумба вийшла, що всі задивлялися! Але ту красу треба підтримувати - прополювати, нові квіти підсаджувати, поливати, коли треба - хто це буде робити?  От я біля неї вже десь до двадцяти років працюю...

Була проблема: кури дуже розгрібали квіти. То я вирішила клумбу загородити.  Звідки взяти гроші на огорожу? Звернулася до заможнього чоловіка з Ковбасину – допоможіть! Він дав 400 грн, та ще трохи хтось дав.... Я поїхала зі старшим сином, купили прутики. Ми їх з Марією Сперкач покрасили, а Андрій Оністрат купив сітку. Тією сіткою  ми обгородили клумбу – відтоді кури вже її не розривають. А на бордюри для клумби дали гроші нові мешканці Бобриці. Потім ми ще й колеса закопали, щоб ніяка машина не зачепила.. Зараз колеса знов треба фарбувати, а де на фарбу гроші взяти, я не знаю...

Спочатку, коли зупинки ще не було, дуже я хотіла лавочку біля клумби поставити, щоб люди могли сідати. Заплатила хлопцям, і вони зробили. А потім вже поставили зупинку, КП дало мені фарби, та я цю зупинку покрасила... З сином оббили залізом по боках, щоб вітер і дощ не діставали.

Зараз я доглядаю цю зупинку. З клумбою вже тяжкувато стало, бо вона здорова... Ще доглядаю дорогу, що на Ковбасин - обгортки та пляшки збираю по ній. Як поставили магазинчик на повороті, то роботи мені додалося: люди купляють, а потім по дорозі викидають порожні пляшки та обгортки від цукерок... Ще, крім того, прибираю в диспетчерській, але це вже за зарплату – 200 гривень на місяць...

- От ви казали, що люди ніколи вас не розуміли – заради чого ви все це робите, навіть чоловік вам казав про це... Чи не було сумніву в своїх діях? Чи не хотілось все це покинути, стати такою, як всі, щоб не діставати тих питань «Навіщо воно вам треба?», «А хто вам за це платить?»...  Не було такого?

- Ні, ніколи не було і не буде. Поки житиму, поки ходитиму – дорога моя буде чистою! А як мене вже не буде – не знаю, хто ще буде все це робити...   Я організовую суботніки, ну, як суботніки – суботніки з трьох людей (сміється М.Ф.). От років три тому підрізали гілля акації, що посхилялось на дорогу, що йде на Ковбасин, та так низько – майже нічого не видно! Володимир Савелійович Пащенко та Соловйов Олексій - Марії Сперкач чоловік, допомагали. Але акації ж ростуть дуже швидко, то зараз я сама раз на рік молодь вирубую...

Центральна клумба дуже гарна була, коли там троянди росли... А як їх вже не стало – саджали інші квіти разом з Селіковою Ольгою Дмитрівною, і я їй дуже вдячна за таке ставлення. Разом з нею і квіти купували, і пололи цю клумбу, і тюльпани саджали - це вже років п’ять тому. Правда, потім вона перестала допомагати - важко, мабуть, витримувати постійні пересуди односельців і вислуховувати ці всі питання...

- Ці питання - це виправдовування власної байдужості та безініціативності. Якось людині треба собі чи своїм дітям пояснити, чому ота жінка робить таке добре діло, а я проходжу повз... Бо, мабуть, вона щось з того має, а я безкоштовно робити не буду... Або ж: вона – дурна, а я – розумний...

- Так, я всім кажу – люди добрі, це моя ініціатива по совісті, я ні у кого нічого за це не прошу. Робила, роблю і буду робити, поки житиму...

- Ви дуже сильна людина, Маріє Федорівно...  А як ваші діти ставляться до вашої принципової позиції щодо чужого сміття?

- А от діти мої, хочу вам сказати, стали теж мені в цьому допомагати: якщо бачать, що щось валяється не там де потрібно, піднімуть...

- То зараз за центральною клумбою доглядаєте тільки ви?

- Мабуть, що так... Людмила Афанасієвна допомагає по мірі сил, а більше ніхто. Люди на зупинці стоять, чи з автобусу виходять – ніхто ніколи не запропонує допомогти. Так само і з косінням трави... Люди хочуть, щоб було гарно, але нічого не хочуть для цього робити. Чекають, щоб хтось інший зробив, а як не зробить, то будуть ходити по сміттю... Я ще одну клумбу зробила – у лісі при дорозі на Ковбасин – дуже гарне там місце було. Але люди ті квітки позривали... Я не стала її обновлювати, бо вже сил тих немає, як в молодості...

- Скажіть, який основний принцип вашого життя? Що для вас є саме найважливіше?

- (М.Ф. сміється) Важливо, щоб діти гарно жили, і онуки теж – трудящі щоб були та небайдужі...

- Яким би ви хотіли бачити своє село в майбутньому? Яким би хотіли залишити його своїм дітям та онукам?

- Як клумба! Щоб як квіточка, було село...

***

Багатьом недоступно зрозуміти, навіщо комусь прикладати зусилля не для себе особисто, а лише для того, щоб світ навкруги став трохи кращим, красивішим, чистішим... Просто ці люди не можуть по іншому - так їм велить їх совість. І на питання: «Навіщо тобі це треба?» їм нема чого відповісти.

Саме такі люди несуть на Майдан їжу, одежу, гроші; стоять перед озброєними силовиками; йдуть добровольцями на війну, прибирають громадські вулиці та площі - тому, що окрім них, цього не зробить ніхто.

Маємо щастя, що такі люди, як Марія Федорівна та подібні до неї, живуть в нашому селі.

Бо саме такі люди, які мають в собі силу та мужність йти по життю своїм шляхом, не звертаючи увагу на нерозуміння, глузування та осуд оточуючих – саме вони і змінюють наш світ на краще.

   

home Думай глобально, дій локально