Бобриця 50-т років тому. Спогади Галини Ковальчук.

Бобриця > Новини Бобриці > Бобриця 50-т років тому. Спогади Галини Ковальчук.

Село Бобриця має свою унікальну історію. Є люди, які, зібравши її  по крупицях, відтворили в книжках, щоб ця історія не загубилась, і щоб кожен мав можливість дізнатись про неї, й передати нащадкам. Такими, є книги наших односельців  «Безсмертна частка України – маленька Бобриця моя!» Л. Грекової та М. Ковальчука та «Роде мій красний» М. Ковальчука. І є люди, які просто жили в цій історії, в тій Бобриці, що для нас зараз є далеким минулим. Таких людей залишилось зовсім небагато, тому й настільки цінні їх спогади...

Галина Костівна Ковальчук, 92-річна жителька Бобриці, погодилась поділитись спогадами про минуле. Це інтерв’ю не має визначеної теми – просто спроба уявить, як жилося в Бобриці майже століття тому.

- Галино Костівно, перше, що хочу сказати – аж ніяк на 92 роки не виглядаєте! Сподіваюсь, розкажете пізніше свій секрет...  Знаю, ваш рід йде від старовинного бобрицького роду Ігнатенків, що одними з перших заселились в цій місцевості, та засновали Бобрицю. Скажіть, як ви згадуєте своє дитинство – важким воно було чи радісним? Що робили, чим займались?

- Не було важким... Були живі батьки, баба та дід – поки діда в тридцяті роки не розкулачила радянська влада. Тоді й помер він, не переживши цього... Збиралися ми дітьми на вулиці, гралися. Дітей чимало тоді було, не те, що зараз – по одній-дві дитинки... Гуляли багато, корови пасли – корова в кожному дворі була. У 33-му пішла в нашу бобрицьку школу – її як раз у ті роки побудували.

- Які ваші спогади про школу?

- Школа була 7-річної освіти. Учнів багато – по 16-18 у кожному класі, всього десь чоловік зо двісті. Замість центрального опалення були груби, але їх рідко топили: пам’ятаю, дуже холодно було в школі взимку, верхній одяг не знімали, і руки мерзли так, що чорнильницею важко було користуватись, всі пальці в чорнилах були...

- А скільки вчителів було в школі?

- В молодших класах по одній вчительці, а в старших – кожен вчитель на свій предмет – як і зараз. Я пам’ятаю цих вчителів: в першому класі приходив вчитель з Музич – Володимир Михайлович, перебирався до нас через Ірпінь по мостику. А вже в п’ятому – пам’ятаю Віру Пилипівну, що німецьку викладала, Прокіп Вікторович, в минулому священник – викладав українську мову та літературу, Галина Францівна – ботаніку, Натан Абрамович – математику, Олена Лукічна – директор школи – історію...

- Неймовірно! Маєте чудову пам’ять, Галина Костівна. Я зараз не згадаю стільки своїх вчителів, як ви... Чи з задоволенням ходили до школи, чи -  як зараз діти – більшістю примусово?

Галина Костівна киває головою на правнучку Улянку, що все тулиться до прабабусі:

- Яке там «примусово»! Ви б бачили, з яким задоволенням ось ця дитина до школи ходить! А я ходила, тому що треба було - батько строгий був щодо навчання... В восьмий клас пішла я до білогородської школи – аж тут і війна почалась. Пам’ятаю той день: встала рано, бо треба було корову пасти, чую – щось гримить. А мати моя сидить, картоплю чистить, та й каже мені – війна почалась... Бомбили тоді від Горенич і аж до Святошина, чутно гарно було той грім.

- Які були ті перші дні війни?

- Люди були дуже стривожені. За декілька тижнів зявились наші воєнні. Копали в Білогородці канави, робили окопи. В нашому селі нічого такого не робили, лише в кінці села мінували поле. Бобричани робили схованки – щоб рятуватись від бомб та куль - кожен біля своєї хати. Копали ями та обкладали дерев'яними колодками. Пам’ятаю, як зовсім близько розірвався снаряд, й сусідка, що жила напроти, бігла до нашої схованки, рятуючись – по дитині на кожній руці. Страшне діло – та війна...

А потім прийшли німці. Пам’ятаю першого – високий, гарний, на коні під’їхав до нас, дітей, та й розпитував, чи нема в селі «красних». Він був один, розмовляв по-російські – видно, був перекладачем у них або перемовником. А вже зовсім скоро прийшли до села німецькі війська – і всіх бобричан вигнали з села. Все село, до єдиної душі, з дітьми та старими, повозками, худобою, «жечами» та всім, що змогли взяти – йшли у напрямку Княжичів, через Ірпінь перейшовши по мосту. Дійшли до поля – по одну сторону Музичі, по другу – Новосілки. Там був яр, лугове заболочене місце, і в кінці нього стояв величезний сарай з піччю, де виробляли цеглу. Ось в цій печі ми, діти, і спали, а дорослі та худоба – просто в сараї... Поробили пічечки, щоб їжу якось можна було приготувати – так і перебули там. Чули, як на Бобрицю стріляли із-за Горбовичів та із-за Луків – звідти снаряди летіли...

- Дійсно, у страшні часи ви жили. Бачите, і у нас зараз війна, і так само могло все в Бобриці повторитись – але ж не відчуваємо її тут, бо стримують цю війну з Росією наші війська на сході... Скажіть, оті скрутні часи поєднували людей чи роз’єднували? Чи було тоді, як зараз -  люди відсторонені один від одного парканами, та й рідко спілкуються між собою...

- Ні, тоді так не відгороджувалися. Разом мусили бути – бо разом на колгоспних полях працювали. А свята кожен в своєму домі святкував, такого, щоб загальне свято або гуляння на все село – ні, не пам’ятаю... Хіба що весілля...

- До речі, про весілля... Хотіла вас попитати про давнішні бобрицькі звичаї та прийняті правила. Що було по-іншому?  Як, наприклад, тоді одружувались? Чула від бабусі, що раніше часто батьки обирали пару для своєї дитини. Чи це правда?

- В мене саме так і було,  - всміхається моя співрозмовниця. – Одружили мене батьки, не питаючи. Пам’ятаю, мати прийшла до мене і просто сказала: сьогодні, Галю, прийдуть тебе сватати...

- Неймовірно! А хіба не можна було відмовитись?

- Не можна - бо  куди підеш? Хата ж одна, батьківська... Батько вирішив, що так буде добре – Андрій мій жив майже поруч -  город, хата... І я теж подобалась майбутньому свекру – то ж і одружили нас. По вісімнадцять-дев'ятнадцять років тоді нам було...

- Зараз важко таке уявить...  Прочитала у книжці нашої бобричанки Людмили Грекової «Маленька частка України, кохана Бобриця моя», що імена дітям теж давали не самі батьки, а священник в церкві, ось цитата: «...імена давав дітям під час хрещення священик – йому ніхто не смів перечити. Тому в одній сімї могло буть три Христі, або два Івана...» (с. 14) Дійсно, люди зараз живуть набагато вільніше. А як взагалі тоді було з церквою? Її ж забороняли в радянські часи?

- Так, церкву забороняла радянська влада, але, не дивлячись на це, Покрову та Пасху завжди люди відзначали. В Бобриці своєї церкви не було, тому ходили в Луку до старого батюшки, якщо, дійсно, дитину треба було похрестить.

- А яка природа була в Бобриці? Чи сильно змінилась?

- Було багато луків, гайків, зелені. Дома будували з дерева, не з глини. Стояли вони ріденько, чимало землі пустувало. Наприклад, там, де зараз у нас ліс – був просто забур’янений пустир. Люди рили там кагаки – ями для зберігання картоплі. А після війни там стали вже ліс насаджувати. Також дуже змінився Городок – так називали місце, де зараз в’їзд в село, з боку Ірпеня. Раніше там пристань була, «лод’ї» з Києва припливали по річці. Мій дід Федось теж плавав, у нього і лодка, і човен був.  Як Ірпінь, бува, розіллється – то аж від Луки до Бобриці!  В давнину сам  Князь приїжджав сюди берегом на коні з Києва – бо були в цьому Городку князівські склади.

    

 

- Галина Костівна, а коли помітили, що Бобриця стала змінюватися?

- От як провели газ та стали переселятись до нас нові люди. Почали будуватись в селі, а навколо з’явились дачі - так село стало змінюватись на очах.

- Скажіть, чи сильний розподіл був на «чужинців» та «своїх»? Чи відносились однаково до старожилів та новоприбувших?

- Від людей залежало. Заселились біля нас сусіди – то ми з ними, як то кажуть, «однією сім’єю» жили завжди. А якщо людина високий паркан поставить, та майже її не видно – тоді і відношення ніякого нема, бо нема спілкування. Як на мене, немає різниці - коли приїхали люди. Усім треба жити, один одному допомагати та підтримувати.

- Ви, звісно, бували в інших селах? Чи можете сказати, чим Бобриця від них відрізняється? Чи, в цілому, подібні?

- Їздила я і в Луку, і в Забір’я, і в Білогородку – до родичів, або на базар. Бобриця – моє рідне село, тому для мене - найкраща, але різниця, дійсно, є. Ось, наприклад, говір в різних селах – різний. Як з людиною почнеш балакати, то відразу зрозуміло, звідки він – із Забір’я, чи з Луки.

- Як цікаво! А наведіть, приклад, будь ласка...

- Ну, от у забірчан, наприклад, завжди була дуже м’яка «л». Скаже так людина по-своєму – «лелека», і відразу видно – із Забір’я... Ну, а зараз поперемішувалися всі.

- Бачу, вся ваша сім’я – тут, в Бобриці. А чи не хотілось поїхати в місто звідси? В Київ, наприклад?

- Діти мої в Києві працювали, а як на пенсію повиходили – всі повернулися.

- Чому в Бобрицю повернулись? Чому не залишились в місті?

- Як можна залишить Бобрицю? На відпустках, на вихідні – завжди сюди, не на курорти, не в інші місця... Вони і не кидали ніколи Бобриці, просто працювали в місті, і знали – як підуть на пенсію – повернуться...

Майже на всі питаннях Галина Костівна повертає до спогадів про війну, і це зрозуміло: війна залізним катком пройшлася по її життю, молодості, мріям. Згадує, як, відступаючи вже з Києва, німці забрали до Німеччини її близьких родичів, як довго їх вважали  зниклими безвісти, і яка радість була, коли, далеко згодом, вони обізвались аж з Америки. Всі, хто вижив, отримав гарну освіту. Двоюрідний дядько Галини Костівни - Микола, навіть закінчив Гарвардський Університет та працював там викладачем.

Тася, дочка Галини Костівни, розповідає, що мати завжди дуже любила співати, була у бобрицькому хорі. Завжди вчила багато пісень та віршів Тараса Шевченка, творчістю якого захоплюється і понині. Знає майже всю «Катерину», уривки з якої ще зовсім недавно (років з сім тому) розказувала на святі в бобрицькій школі.

- Галина Костівно, чому саме – Шевченко? Що подобається в його творах?

- Я вважаю – нема письменника, кращого за нього! Такий простий хлопець, який так любив Україну... Він надзвичайно гарно описував її, називавши «калиною», описував українських дівчат та хлопців. Наш шкільний вчитель музики, що приходив до нас зі скрипкою, вчив нас лише на піснях з творів Шевченка. А пісні ми завжди співали. Пам’ятаю Миколу Олександровича Данченка, що завідував Клубом – як же гарно він співав! Його навіть по телевізору показували, він співав в хорі Верьовки.

- Галино Костівно, якою б ви хотіли, що б була наша Бобриця? Хотіли б, щоб змінювалась далі, чи щоб повернулась та, яка була раніше?

- Ні, не хочу, щоб повернулась, та й не буде вже так... Мені подобається Бобриця зараз – така, як є. І зміни, що відбулись в селі - добрі. Хоч я вже далеко не можу піти, побачити, що і як, але те, що бачу – мені подобається.

- А можете трохи розповісти про бобрицькі страви? Що готували? Що на свята на стіл ставили?

- На кожен день готували куліш, борщ, суп. Каші – гречані та перлові. На свята пекли пиріжки з квасолею, або мішали гречку, печінку і потроха. Вареники з капустою та картоплею.

- А була якась страва саме бобрицька?

- Була... Голубці з пшоном та чорносливом – так тільки у нас в Бобриці робили. Зверху поливали олією та посипали цукром. А хто солодкі не любив – клав до пшона не чорнослив, а гриби.

- Обов’язково приготую такі голубці – щоб ставровинні бобрицькі рецепти не зникли... Скажіть – чи задоволені ви своїм життям? Враховуючи, що такі нелегкі роки на вас припали...

- Так, задоволена. І життям, і дітьми своїми, і онуками, і правнуками...

- Галина Костівно, поділіться мудрістю 92-річної людини: як для вас, що в житті головне?

Моя співрозмовниця замислюється.

- Треба, щоб здоров’я було, і розум  в голові. Оце головне...

- І дійсно, це, мабуть, найважливіше.. Ну, і останнє питання: порадьте – як дожити до 92 років та зберегти пам’ять, ясний розум, і непоганий, як для такого віку, фізичний стан? Що це – здоровий спосіб життя, бобрицьке повітря, а може – цілюща вода з бобрицького джерела?

Галина Костівна сміється:

- Ой, не знаю... Ніколи я силою та міцністю не відрізнялась, трохи хворіла, як усі діти. Але ось карточку медичну завела лише три роки тому.

- Неймовірно, невже тільки у 89 років завели медичну картку? Уявляю, як шоковані були працівники білогородської лікарні... Нам всім треба з вас приклад брати! Здається, я зрозуміла ваш секрет «вічної молодості»: бути задоволеним життям, незважаючи на всі негаразди,  багато співати, вчити напам’ять Шевченка, працювати фізичною працею, та – нікуди з Бобриці!  Велике вам дякую, Галино Костівна, за те, що поділились своїми думками та спогадами. Це надзвичайно цікаво -  зазирнути у далеке минуле місця, в якому живеш.

Дивлюсь на Галину Костівну, на її доньку Тасю і правнучку Улянку, яка із захопленням читає мені вірш Шевченка «Зоре моя вечірня», я наочно бачу безперервність цього роду, в якому найкращі риси – любов до рідного села, радість до життя, тяга до творчості – поезії, пісні – передаються від покоління до покоління. Саме завдяки таким людям в Бобриці зберігається чарівна енергетика, яку не можна побачити, але можна відчути серцем.

Бажаємо Галині Костівні ще довгих років життя!

Катерина Котлярська, 

активна жительна села Бобриця

 

  

 

 

home Думай глобально, дій локально